Русскоязычная версия статьи тут.

Гуляйполе - це невелике (населення - близько 19 тисяч) містечко в Запорізькій області. У приїжджого складається враження, що повернувся до Радянського Союзу років десь 80-х. Ті ж порожні ледачі вулиці, ті ж магазини, бібліотеки і кінотеатри, тільки на будівлі міської адміністрації розвівається не червоний прапор із серпом та молотом, а безліч різнобарвних прапорів - тут і жовто-блакитний, і помаранчевий, і махновський червоно-чорний. Утім, дивуватися тут нема чому - Нестор Іванович був і залишається єдиною визначною пам'яткою міста, йому присвячена добра половина місцевого краєзнавчого музею, по всьому місту розвішані меморіальні таблички з його ім'ям, будь-який місцевий житель із задоволенням перекаже вам спогади своїх бабусь і дідусів про подвиги першого українського анархіста.

Не дивно, що саме Махно був обраний символом присвяченого дню незалежності фестивалю, що проходив 24-25 серпня в Гуляйполі. Незважаючи на те, що фестиваль позиціонували як загальноукраїнський та андеґраундовий, незважаючи на безліч заявлених музичних і літературних знаменитостей, таких як Лесь Подерв'янский, Сергій Жадан, Іван Драч, Ирена Карпа, "Mad Heads", "Борщ", "Мертвий півень", "Перкалаба" і багато інших, глядачів приїхало не те, що б дуже багато. Скоріше навіть, мізерно мало. За приблизними оцінками (самими оптимістичними), на фестивалі зібралося не більш двох тисяч гостей, включаючи учасників фестивалю, волонтерів і пресу. Звичайно, порожнечі серед глядачів заповнилися місцевими жителями, яких було чи ледве не більше, ніж приїжджих. Але, проте, статистика досить сумна. Для порівняння: на фестивалі Вудсток в 1969 році зібралося, за офіційними даними, більш 200 тисяч глядачів; на фестивалі "Нашествие-2006" у Рязані - 40 тисяч. Проте люди з'їхалися на фестиваль дуже різні: і за місцем проживання, і за політичними поглядами, і за музичними смаками: від хіппі до металістів, від анархістів до нацистів, від львів'ян до белгородців.

Знайди 10 відмінностей

Офіційно заявлена політична ідея фестивалю складалася в об'єднанні молоді Сходу і Заходу України навколо Нестора Махна. Причому не ідей Махна, а тільки лише його образа. Як приклад для створення цього образа був узятий усе той же Че Гевара, що давно перетворився з лівого революціонера-ідеаліста в поп-артову глянсову картинку, повністю позбавлену політичної начинки. За українською традицією приклад використали дуже незграбно, намагаючись повторити абсолютно всі дрібні деталі, аж до ефекту Posterize з комп'ютерної програми Photoshop, що був застосований для одержання глянсового портрета Махна. Про анархізм, що, власне, і лежав в основі ідеології Махна, на фестивалі не було сказано ні слова. Та й первісна ідея об'єднання Сходу з Заходом на практиці вилилася в неприкриті сплески затятої русофобії: то запорізькому театрові не дали виступити російською мовою, то бардів російськомовних відсіяли, то поетові, що намагався прочитати зі сцени вірші російською, порекомендували або перекласти їх українською, або не читати взагалі.

У перший день фестивалю виступ на головній сцені почався з "поетичного боді-арту", що полягав у тім, що запрошені поети розписували напівголих дівчат та хлопців своїми віршами і читали їх на сцені прямо з тіл. Вірші були всі як один погані, дівчата і хлопці були несимпатичні і навіть не завжди повнолітні, поети виглядали обдовбаними - загалом, конкурс однозначно не удався.

Далі йшла власне головна частина фестивалю - виступ рок-груп. Рок-групи були цілком форматні, андеґраундом ніде навіть не пахнуло. Головною загальною рисою всіх груп, що прийняли участь у концерті, була вторинність. Деякі хоча б намагалися на різних піснях копіювати різні групи, але більшість учасників не виходили за рамки стилістики обраного об'єкта для наслідування. До честі арт-директорів, треба визнати, що у всіх груп об'єкти для наслідування були різні. У результаті зі сцени по черзі звучали закоси під групи "Тартак" і "Жуки", "Звери" і "Чайф", "Мельница" і "Ленинград", "AC/DC" і "Rammstein". Серед усіх груп, що виступали у перший день, приємно порадувала тільки одна - київська "Вася Club", яка грала дуже мелодійне ска, що різко виділялося на тлі інших представників цього музичного болота.

Ближче до ночі музика стала помітно важчою, а тексти - помітно більш неадекватними. Зі сцени вже неприкрито звучало "згинуть прокляті жиди". Було досить забавно почути таке саме на махновському фестивалі, пам'ятаючи про те, що "анархісти з "Союзу бідних хліборобів", куди входив Махно ще підлітком, почали свою безпосередню діяльність з ліквідації місцевих чорносотенців" (цитата з М. Гончарок "Століття волі" - розділ 6 "Єврейське питання в мемуарах Махно").

Після завершення основної музичної частини в центрі стадіону, на якому проходив фестиваль, було розпалене велике багаття, біля якого мали виступати барди. Українські барди, мабуть, тваринки дуже цікаві, інакше як можна пояснити те, що десь близько 90 відсотків пісень на "Бардівській ватрі" були присвячені винятково Махну і звучали, як би так сказати, щоб нікого не образити, зовсім однаково. Закінчення бардівського виступу я не застав, але, за свідченням очевидців, закінчилося все традиційною забавою птушників - хоровим співом під розстроєну гітару пісень "Сектора Газа" і іншої гидоти.

Організація фестивалю залишала бажати кращого. Чи то позначилася відсутність досвіду в проведенні подібного роду заходів, чи то просто хтось виявився несамовито жадібним, але організатори чесно заслужили свою двійку з мінусом. Десятка півтора столиків, що стояли в одному куті стадіону, виглядали форменим знущанням над юрбами глядачів. Санітарну зону, представлену десятком дощатих халупок, що так і норовили провалитися, назвати власне "санітарною" можна було лише умовно. Ну а умови, у яких поселили журналістів, інакше, як образою, назвати не можна. Обіцяні організаторами намети та спальники вилилися в кілька армійських наметів на 50 чоловік кожний і по 2 шматки пінопласту (вистачило його, до речі, теж не усім) на людину. Дуже вдало також виглядала ідея показувати фільм про Махно на великому екрані паралельно музичному виступові і без звуку.

Саме перспектива провести ще одну холодну ніч на пінопласті змусила багатьох поїхати в другий день фестивалю, не дочекавшись ні міні-фільму за п'єсою Подерв'янського, ні виступу "Mad Heads" і "Борщу", ні приїзду Юрія Луценко (який, до речі, по слухах, так і не приїхав). Але навряд чи другий день змінив би що-небудь у загальному враженні про фестиваль. Перший день досить ясно показав, що молоді досить легко скормити попсового Махна і продати футболки з його портретом a-la Che Guevara, але набагато складніше буде примирити жителів Сходу, що вважають себе близькими до російської культури, а російську мову - рідною, з жителями Заходу, що дозволяють собі носити футболки з висловами "Дякую Богові, що я не москаль" і зображеннями орла Третього Рейху з тризубом замість свастики в пазурах. Спроби об'єднання треба було починати зі взаємної поваги до культури один одного, а не з образ. Тоді і Махно зміг би спокійно полежати в могилі і не будоражив би мирних паризьких небіжчиків скаженим крутінням у труні.

A. D. (flowerchild@ukr.net)